Сергєєва Д.Б. Доказове значення результатів використання поліграфа у досудовому розслідуванні
Сергєєва Д.Б. Доказове значення результатів використання поліграфа у досудовому розслідуванні // Доповідь під час проведення Науково-практичної конференції «Актуальні питання впровадження поліграфа у сучасних умовах: теорія і практика». Організатори: ГО «Колегія поліграфологів України» та Київський національний університет ім. Т.Г. Шевченка, м. Київ, 30.09.2016 р.
На сьогодні використання інструментальної діагностики достовірності вербальної інформації здійснюється у багатьох сферах суспільного життя – у poбoтi з пеpcoналoм, у пpoцеci пpoведення cлужбoвих poзcлiдувань, в ході виpiшення питань дoпуcку дo певного виду iнфopмацiї, навіть у сфері приватного життя, у цивільному судочинстві. Проте оcoбливo важливoгo значення метoд пеpевipoк за дoпoмoгoю пoлiгpафа набуває під час poзcлiдування кримінальних правопорушень.
Сучасній злочинності, як обґрунтовано доводять фахівці, властиві організованість, професіоналізм, транснаціональний характер. Її діяльність має особливо тяжкі наслідки й становить небезпеку не лише національним інтересам окремої держави, а й всьому світовому співтовариству. Вона посягає на цілий комплекс найбільш значущих соціальних цінностей, таких як життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека людини, безпека суспільства і держави, приватна, суспільна й державна власність тощо.
Результати аналізу матеріалів кримінальних проваджень свідчать про те, що довести винуватість членів злочинних угрупувань в інкримінованих їм злочинах надзвичайно складно, зважаючи на їх високий професіоналізм, й уміння протидіяти різними засобами і способами правоохоронним органам в розкритті та розслідуванні злочинів й суду в розгляді кримінального провадження та прийнятті законного й справедливого судового рішення. Зважаючи на це є помилкою ігнорувати можливості застосування поліграфа у розслідуванні кримінальних правопорушень.
Недоброякісність отриманих в процесі досудового розслідування доказів стає причиною закриття численної кількості кримінальних проваджень у зв’язку з недоведеністю вини обвинувачених. Саме тому важливим засобом боротьби зі злочинністю є отримання й використання при прийнятті процесуальних рішень, у тому числі й при ухваленні судових рішень, лише доказів, яким властиві такі внутрішні властивості, як належність, достовірність й допустимість.
Саме через відповідність цим трьом найбільш важливим критеріям, або ж властивостям доказів у кримінальному провадженні спробуємо дійти висновку про можливість використання результатів досліджень, виконаних за допомогою поліграфа, в якості доказів у кримінальному судочинстві.
Що стосується належності, то ця властивість результатів використання поліграфа як потенційних доказів є найменш дискусійною у зв’язку з тим, що нормативне визначення цієї властивості закріплене у ст. 85 КПК України: “належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів”.
У визначенні доказу, закріпленому у ч. 1 ст. 84 КПК України, також міститься вказівка на те, що фактичні дані, що становлять зміст доказу, встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.
Належність доказу – це його придатність встановлювати обставини, що є предметом доказування, через логічний зв’язок між отриманими фактичними даними і тим, що потрібно доказувати. Тільки визначивши, які саме обставини кримінального провадження необхідно встановити, можна вирішити питання про належність конкретних фактичних даних до кримінального провадження, тобто їх належність для вирішення конкретної задачі. Іншими словами, обставини, що підлягають доказуванню, виступають критерієм належності доказів.
Тільки встановивши, які факти необхідно встановити, можна вирішити питання про належність конкретних доказів, тобто їх придатність вирішувати конкретне завдання із доказування тієї чи іншої обставини. Іншими словами, обставини, що підлягають доказуванню та встановленню у кримінальному провадженні є критеріями належності доказів.
Оскільки різні суб’єкти доказування висувають різні версії події, що розслідується, то й оцінка ними доказу як належного може бути кардинально різною. Іншими словами, вирішення питання про належність доказу з одного боку ґрунтується на положеннях законодавства, зокрема, ст. ст. 85, 91 КПК України, з іншого – на особистому сприйнятті особи – суб’єкта доказування, що ґрунтується на його уявленні про логічний зв’язок фактичних даних, що становлять зміст доказу та обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, передбачених ст. 91 КПК України. Докази, визнані неналежними, не підлягають перевірці та оцінці, їх інші властивості (допустимість та достовірність) не визначаються.
Вимога допустимості доказу логічно випливає з положень Конституції України, а саме ч. 3 ст. 62 КПК України, в якій зазначено, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Така ж позиція відображена і в ч. 3 ст. 17 КПК України, яка визначає презумпцію невинуватості та забезпечення доведеності вини як загальні принципи кримінального судочинства. Необхідно зауважити, що КПК України регламентує правила допустимості доказів у кримінальному провадженні як у позитивній формі, тобто закріплює, що доказ визнається допустимим, якщо він отриманий в порядку, встановленому цим Кодексом та через негативну форму, тобто визначає випадки недопустимості доказів (ст. ст. 87-89 КПК України).
“Допустимість” буквально означає дозвіл, надання можливості будь-кому брати участь у чому-небудь або використовувати який-небудь засіб для чогось; допустимий – той, який можна допустити, дозволити; можливий, дозволений.
У науці кримінального процесу висловлюються різні точки зору, що стосуються поняття допустимості доказів. Шляхом їх узагальнення та аналізу, можна зробити висновок про те, що окремі вчені у визначенні поняття допустимості доказів підкреслюють його можливість служити засобом доказування обставин, що мають значення для правильного вирішення кримінальної справи, в результаті його відповідності вимогам кримінально-процесуального закону; його здатність як джерела відомостей про факт бути засобом встановлення цього факту; можливість його використання в кримінальному процесі для вирішення всіх питань, які виникають під час провадження у справі і при вирішенні справи по суті; можливість (дозволяння) використання докази в процесі доведення обставин, що мають значення для правильного вирішення справи; їх придатність для використання в процесі доказування і т. п.
У кримінально-процесуальній літературі останніх років також досліджувалося поняття “допустимості доказів”. Так, ми визначаємо допустимість доказів як процесуальний інститут, сутність якого полягає в тому, що належні фактичні дані повинні бути отримані з встановленого законом джерела, уповноваженим на це суб’єктом кримінального процесу (слідчим або судом) і закріплені способом, зазначеним в кримінально-процесуальному законі.
Зміст допустимості як властивості кримінально-процесуального доказу складається з чотирьох правил (умов, критеріїв): а) належний суб’єкт отримання фактичних даних, б) належне джерело фактичних даних; в) належна процесуальна дія, г) дотримання процесуального порядку її проведення (якщо такий встановлено КПК). Відзначимо, що викладені умови (критерії, правила) допустимості доказів з незначними відмінностями і різним ступенем деталізації визнаються більшістю вчених, які висловлюються з цього приводу.
Оцінимо відповідність результатів досліджень особи на поліграфі цим критеріям. 1) чи можна визнати суб’єкт отримання фактичних даних, тобто поліграфолога, належним з точки зору відповідності його суб’єкту доказування? Для цього необхідно надати відповіді на такі питання:
Який процесуальний статус поліграфолога? Якщо він є спеціалістом, процесуальний статус якого закріплений у ст. 71 КПК України, то результати його діяльності можуть мати лише допоміжне, орієнтуюче значення для слідчого та ніколи не мають самостійного доказового значення, якщо експертом – то повинен бути відповідний реєстр судових експертів поліграфологів, їх кваліфікація повинна підтверджуватися відповідними документами єдиного зразка.
Хоча законом про судову експертизу й визначено, що для проведення деяких видів експертиз, які не здійснюються виключно державними спеціалізованими установами, за рішенням особи або органу, що призначили судову експертизу, можуть залучатися крім судових експертів також інші фахівці з відповідних галузей знань. Але в будь-якому випадку є важливим питання про освітньо-кваліфікаційний рівень поліграфолога, що залучається до сфери кримінального судочинства, чим він повинен підтверджуватися?
Відповідно до висновків, які ми можемо зробити, надавши відповіді на ці питання, поліграфолог може мати процесуальний статус виключно спеціаліста у кримінальному провадженні. Причому, на відміну від експерта, закон прямо передбачає отримання роз’яснень від спеціаліста як на стадії досудового розслідування так і в суді пояснення, які не є джерелом доказів (ч. 8 ст. 95, ст. 360 КПК).
Наступні критерії взаємопов’язані, тому розглянемо їх в єдності: це належна процесуальна дія та процесуальний порядок її проведення. Тут ми повинні надати відповідь на питання про те, чи не суперечить чинному кримінальному процесуальному законодавству використання поліграфа у кримінальному провадженні? Тут можливим є висновок про те, що фактичні дані, отримані в ході застосування поліграфа не можуть становити зміст доказів, оскільки отримані в порядку, який не передбачений КПК України, тобто може ставитися під сумнів їх допустимість.
Певний час популярними були пропозиції вчених щодо наведення у КПК вичерпного переліку технічних засобів, використання яких є допустимим у кримінальному провадженні та до кожного із таких засобів визначити особливості їх застосування. З одного боку, можна погодитися з аргументацією М. В. Салтевського, згідно з якою “Якщо засоби діяльності слідчого законні і законна технологія їх застосування, то матеріали таких технологій повинні мати статус доказів, а не статус матеріалів, які на даний час є тільки додатками до протоколів”. Але уявімо собі такий КПК або інший закон, в якому наведений виключний перелік науково-технічних засобів та особливості їх застосування. Чи можна взагалі сформувати виключний перелік НТЗ? Напевно саме тому криміналістами розробляються та постійно удосконалюються критерії допустимості НТЗ, до яких ми відносимо законність у сенсі того, що використання НТЗ не суперечить чинному законодавству, а також їх науковість, безпечність, етичність та інші.
Відповідність поліграфа як науково-технічного пристрою цим критеріям є предметом полеміки вчених та практиків й донині, проте, на наш погляд, він відповідає всім необхідним критеріям: його використання хоча й прямо не передбачено КПК, проте й не суперечить його положенням, застосування базується на положеннях відповідних наук, тобто відповідає критерію науковості, є безпечним для особи, що проходить тестування та не суперечить критерію етичності.
Разом з тим, результати використання поліграфа у досудовому розслідуванні можуть мати доказове значення лише у виді такого доказу, як висновок експерта. Для цього потрібно внести відповідні зміни й доповнення до закону України “Про судову експертизу” за внести загальноприйняті методики досліджень з використанням поліграфу в реєстр МЮ України.